Написала Оксана Гриценко
Антон Скиба (29 років) з Донецька
Антон Скиба знає про всі можливі ризики війни на Донбасі з власного досвіду. Він неодноразово потрапляв під обстріли і провів п’ять днів у полоні в Донецьку у 2014 році.
Скиба почав свою журналістську кар’єру на початку конфлікту. Він і понині регулярно їздить в зону бойових дій як продюсер та фотограф-фрілансер.
Проте зараз війна змінилася. “Війна стала більш статичною”, — говорить Скиба. І у цій вдаваній в’ялості конфлікту криється додаткова небезпека. У журналістів складається враження що нічого страшного не може статися, вони знімають бронежилет, розслабляються і в цей момент можуть стати жертвою несподіваної кулі чи міни.
Спровокована Росією війна на Донбасі, яка вже триває понад чотири роки, забрала вже понад 10 тисяч життів, з-поміж яких понад 2800 були цивільними. На цій війні загинуло семеро журналістів, що висвітлювали конфлікт.
Скиба пригадує як у червні 2014 року машина, у якій він був, потрапила під перехресний обстріл із кулеметів та гранатометів біля Слов’янська, міста яке тоді було оплотом проросійських сепаратистів, і за яке точилися відчайдушні бої. Вони проїхали блокпост українських військових і тут зненацька розпочався бій — цілком звична ситуація для 2014 року, коли лінія фронту постійно рухалася і неможливо було спрогнозувати що чекає у новому місті.
“Ми просто різко розвернулися і поїхали звідти”, — пригадує Скиба.
Він каже що у 2014 за день можна було зробити “класичний репортаж, який би показував війну по обидва боки фронту”. Нині ж, хоча лінія фронту статична і бої не такі інтенсивні, працювати в Донецьку практично неможливо, бо акредитації там зараз дають виключно проросійським журналістам. Скиба востаннє був у рідному Донецьку у березні 2016 року.
У 2014 році понад 80 журналістів побувало в полоні, згідно з інформацією українського Інституту Масової Інформації. Скиба був одним із них.
У липні 2014 року його п’ять днів утримували в підвалі в Донецьку, звідки його вдалося визволити завдяки міжнародному резонансу. На той момент Скиба співпрацював із американським телеканалом CNN.
Після того він взяв паузу на кілька місяців аби психологічно відновитися у Києві і повернувся на Донбас.
Його найбільш ризиковане відрядження за останні роки була робота в Авдіївці у лютому 2017 року, коли під час ескалації загинуло кілька цивільних і було пораненого британського фотожурналіста Крістофера Нана.
Скиба каже що військові медики ефективно, швидко та безкоштовно надали журналістові допомогу. Тому у разі схожих інцидентів можна розраховувати на військових радше ніж на допомогу свого видання чи страхової компанії. В Україні практично відсутні військові страховки для медіа.
В Авдіївці Скиба був фіксером для канадського телеканалу CBC і зміг зібратися за лічені години. Він завжди має напоготові бронежилет, каску, військову аптечку та комплект чистого одягу для роботи в зоні війни.
Він каже що дослідження місця куди прямуєш, пошук надійних контактів та водіїв це ключова частина успішної поїздки.
Одного разу при під’їзді до лінії фронту, Скиба з’ясував що у його водія машина була заправлена газом замість бензину. У разі потрапляння снаряду ця машина мала врази більше шансів вибухнути.
“Я змусив його поїхати на заправку, витравити газ, заправити авто бензином і попередив що якщо таке коли-небудь іще станеться, я повідомлю усім своїм колегам і цей водій ніколи більше не працюватиме із журналістами.”
Коли раніше журналісти стикалися із більшими фізичними ризиками, у 2018 однією із найбільших проблем став доступ на передову, — вважає Скиба.
Зі зміною офіційної назви української воєнної кампанії з Антитерористичної операції на операцію Об’єднаних сил значно ускладнилася процедура акредитації для фрілансерів, які їдуть на війну. Нині кожен фрілансер зобов’язаний подавати листа від редакції, яка зазначає що він з нею співпрацює. Маючи цю акредитацію, фрілансер також не зможе працювати для іншого видання.
Скиба каже що зараз він із колегами-журналістами намагається переконати військові прес-служби що нова норма неприйнятна.
Журналістська кооперація дозволяє журналістам-фрілансерам підвищити безпеку та зекономити гроші, — переконаний Скиба.
Така спільнота військових кореспондентів сформувалась ще у 2014му довкола готелів та кав’ярень, де журналісти жили та працювали під час відряджень. Створена іноземними журналістами група у Facebook під назвою Foreign Journalists Safety and Logistics Group зараз має понад тисячу членів і дозволяє обмінюватися інформацією про безпеку, а також корисними контактами.
“Якщо, наприклад, у тебе на війні зламається машина, то до кого ти звертатимешся — до редакції, яка знаходиться за тисячу кілометрів, чи будеш шукати колег на місці?” — каже Скиба
Аліса Сопова (30 років) із Донецька
До 2014го Сопова працювала журналістом у донецькій газеті “Донбас”, і почала висвітлювати війну в своєму рідномі місті як сама згадує “в шльопанцях і сарафані”, не маючи уявлення про серйозність ризиків які її оточували.
Тоді ж вона почала працювати фіксером, тобто журналістом-перекладачем, для іноземних ЗМІ, поступово ставши кореспондентом американської The New York Times. У 2016му Сопова отримала стипендію для навчання в США, де мешкає і понині. Проте, вона регурлярно приїздить на Донбас для зустрічей із рідними і для роботи.
Востаннє вона була в зоні бойових дій у лютому, на замовлення іспанського журналу XL Semanal, працюючи лише на підконтрольній українському урядові стороні. Вона каже що отримати акредитацію в Донецьку зараз можуть лише журналісти що гарантовано писатимуть в інтересах місцевих сепаратистів.
Сопова каже, що у порівнянні із 2014м працювати на Донбасі стало важко через забюрократизованість процесу. З’явився цілий прошарок прес-офіцерів, які відповідають за різні напрямки, вимагають надсилати їм запити, проходити спеціальні тренінги, або ж возять журналістів на позиції великими групами, що не дозволяє зробити якісний матеріал.
“Такий парадокс, що самі військові досить охоче йдуть на контакт, а прес-офіцери ставляться до журналістів як до недолугих туристів”, — каже вона.
Сопова вважає що українські журналісти, зокрема журналісти-фрілансери, значно вразливіші, працюючи на війні, ніж їх західні колеги. Якщо силовики з будь-якого боку конфлікту затримають іноземця, то найгірше що його чекає, це депортація.
“Якщо ж у тебе український паспорт, а особливо якщо донецька прописка, ти можеш все життя просидіти на підвалі і ніхто особливо не турбуватиметься”, — каже вона, згадуючи донецького блогера Станіслава Асеєва, який перебуває в полоні у Донецьку з літа 2017го року.
Сопова радить журналістам-новачкам на Донбасі відкинути стереотипи про те якою вони уявляють війну і показувати її такою як вона є — статичною і виснажливою. “В таких місцях завжди багато історій і найкращі з них, зазвичай, не ті за якими ганяються натовпом”, — каже вона.